Після початку повномасштабної війни дедалі більше молодих українців почали по-новому відкривати для себе власну культуру. Засновниця молодіжного дослідницького проєкту «Гороцькі приїхали» Маргарита — одна з них. Побувавши майже у 30 країнах світу, вона усвідомила, що майже не знає традицій власної країни. Так народилася ідея експедицій Україною, під час яких команда документує живі звичаї, обряди та ремесла різних регіонів і показує їх сучасній молоді.
В інтерв’ю Маргарита розповідає, чому саме після 2022 року відчула потребу досліджувати українську традиційну культуру, як подорожі країною змінили її світогляд, чому автентичні традиції не є музейним експонатом і як проєкт «Гороцькі приїхали» допомагає молодому поколінню побачити Україну по-новому.
– Розкажіть про ваше життя до повномасштабного вторгненя та як виникла ідея такого проєкту?
– До початку подорожей Україною я побувала приблизно у 30 країнах світу, але майже не цікавилася традиційною культурою України й загалом не подорожувала її регіонами. Подорожі власною країною просто не були в полі моїх інтересів. Я родом із Сум, виросла в урбанізованому середовищі й ніколи не мала тісного зв’язку з українськими традиціями та звичаями. Це просто не було частиною мого життя. Наприклад, багато людей мають бабусь і дідусів у сільській місцевості де більше зберігають та притримуються україснської обрядовості. У моєму випадку такого досвіду не було — ніхто з родини не їздив у село, тому я не мала природного контакту з цим середовищем. До того ж, коли я зростала, інтерес до традиційної культури не був популярним. Значною мірою це було наслідком нав’язаного комплексу меншовартості та багаторічного впливу російської пропаганди. Я народилася в регіоні, який певний час перебував під сильним російським культурним впливом.
Після початку повномасштабного вторгнення стало дуже актуально дізнаватися про нашу культуру, наших людей, традиції та звичаї. Інколи ми долаємо тисячі кілометрів, щоб потрапити на всесвітньо відомі фестивалі, але не завжди проживаємо їх по-справжньому, не відчуваємо сенсів, закладених у цих традиціях. Водночас, як показав досвід роботи над проєктом, в Україні є неймовірно багато унікальних звичаїв і обрядів, які можна побачити, відчути й осмислити.
Саме тому мені захотілося показати молоді, що українські традиції — це не щось із минулого. Вони живі, сучасні, захопливі й можуть бути близькими кожному.
– Ваш дослідницький проєкт має назву “Гороцькі приїхали”, чому саме так вирішили так називатися?
– Насправді ця назва з’явилася вже після нашої першої експедиції. Спочатку ми хотіли назвати проєкт «Міські приїхали», але моя вчителька з традиційного співу мене виправила. Вона пояснила, що в селі так не говорять — кажуть саме «гороцькі приїхали» із наголосом на “цькі”.
Мені дуже сподобався цей вислів. Він має особливий колорит і більш характерний для східних регіонів України. Оскільки я родом із Сумщини, тому ця назва для мене ще й по-своєму пов’язана з моїм краєм. Вона вийшла іронічною, теплою й дуже точно передає нашу роль — міських людей, які приїжджають знайомитися з традиціями, вчитися та відкривати для себе справжню Україну.
– Як народжується маршрут ваших експедицій та яким чином напередодні поїздки дослджуєте традицію регоіну, який збираєтесь відвідати?
– Перед кожною експедицією ми дуже ретельно готуємося. Насамперед контактуємо з місцевими будинками культури, краєзнавчими музеями, фольклористами, етнологами та науковцями, які досліджують традиції конкретного регіону. Саме місцеві дослідники допомагають нам зрозуміти особливості обрядів, їхнє значення, відмінності між громадами та знайти людей, які досі зберігають ці традиції. Так, наприклад, про мармороску готику на Закарпатті нам розповів директор місцевого закладу культури Іван Дебош, а про традиція свята Маковія ми дізналися від наших друзі етнографічного проекту “Витоки”.
Щодо маршрутів, то ми намагаємося досліджувати й розповідати про традиції, які, маловідомі широкому загалу або майже не досліджені. Чим локальнішою є традиція, тим більший інтерес вона у нас викликає, адже саме такі звичаї найбільше потребують збереження й популяризації. Наприклад, одна з таких традицій, яку ми вже дослідили, — це поминальне хлібне деревце на Буковині. Під час похоронного обряду там виготовляють деревце заввишки з людський зріст із хліба та прикрашають його яблуками, цукерками й іншими дарами. Це символічний дар для людини, яка відходить у засвіти.
– Ви вже трохи згадали про традиціїх, які вдається зафільмувати. Розкажіть, що із вже побаченого під час подорожей вас вразило найбільше?
– Найбільше мене вразив Бетлегем, який ми знімали цієї зими на Закарпатті. Це унікальне вертепне дійство зі старовинними костюмами та місцевими традиціями, яке, на жаль, поступово зникає через міграцію — часто вже просто немає кому передавати ці знання. Особливо надихнула історія селища Довге, де хлопці спеціально повертаються із-за кордону на Різдво, щоб взяти участь у Бетлегемі. Вони роблять це заради громади й заради збереження традиції. Така відданість і ентузіазм справді зворушує.
– Які відгуки ви найчастіше отримуєте від глядачів і підписників?
– Часто нам пишуть люди, які самі родом із певного регіону, але зізнаються, що ніколи не чули про традицію, яку ми показали. Для нас це особливо цінний відгук, адже він означає, що ми допомагаємо відкривати навіть місцевим жителям маловідомі сторінки їхньої культурної спадщини. Приємно отримувати відгуки від людей, яких ми самі поважаємо й вважаємо авторитетами у сфері культури. Їхні слова підтримки підтверджують, що така робота справді потрібна.
Загалом для нас цінний кожен коментар, адже він показує, що люди цікавляться українськими традиціями, відкривають їх для себе й хочуть дізнаватися більше.
– А як вас зустрічають люди, які стають героями ваших відео? Чи легко вони погоджуються ділитися своїми історіями та традиціями?
– Люди в громадах дуже щирі. Вони радіють, коли ми приїжджаємо, коли хтось цікавиться їхньою культурою. Але для них це передусім звичні речі, які приносять радість і є природною частиною їхнього життя. Дуже часто старші люди кажуть: «Та кому це цікаво? Навіщо ви їдете до нас із Києва? У нас нічого особливого немає».Але потім, коли бачать нашу щиру зацікавленість, дуже тішаться і навіть розчулюються.
– Ви вже багато подорожували українськими селами. Чи бачите загрозу зникнення деяких традицій саме через війну та міграцію українців?
– На жаль, сьогодні це справді велика проблема.Особливо на початку повномасштабного вторгнення багато великих сільських свят і фестивалів призупинили діяльність. Люди дуже болісно переживають війну й часто вважають недоречним святкувати, коли їхні рідні чи сусіди воюють.
Чимало великих фестивалів досі не відновилися. Одні залишаються живими й передаються з покоління в покоління, щороку об’єднуючи громаду. Інші вже перестали існувати як природна частина життя, хоча люди ще пам’ятають, як усе відбувалося, зберегли костюми, пісні, обряди та знання.
– Ви родом із Сумщини, яка сьогодні є одним із регіонів, що чи не щодня потерпає від російських обстрілів. Чи планували або плануєте присвятити Сумщині окрему експедицію?
– Від початку повномасштабного вторгнення я не була в Сумах. Водночас одна з моїх найбільших мрій — зняти серію матеріалів про традиції Сумщини, які вдалося зберегти. Війна завдала величезного удару по культурній спадщині України загалом і тип паче по прифронтових регіонах.
Я дуже сподіваюся, що колись ми зможемо поїхати туди й зафіксувати ці традиції. Хочеться вірити, що ще буде можливість їх задокументувати, поки вони не зникли.
