5 років тому, 24 липня 2020 року, в розпал пандемії COVID-19 Тейлор Свіфт сюрпризом випустила альбом Folklore і перезапустила свою карьеру на орбіту слави.
24 липня 2020 року, в самому серці пандемії, коли світ зупинився і всі вчилися жити в новій тиші, Тейлор Свіфт несподівано випустила folklore — альбом, який ніхто не очікував, але якого всі, здається, тоді потребували. Вона залишила позаду поп-гімни, великі сцени й епатаж і занурилася у світ тихої інтимності, де панує фортепіано, літературність і вигадані персонажі, що чомусь дуже нагадують справжніх.
На той момент Тейлор була на перехресті. Їй майже 30 — вік, який для багатьох поп-зірок раніше означав “захід сонця”. Останні два альбоми Reputation і Lover звучали яскраво, але не так глибоко. Критики були стриманими, хіт-паради — ще більш вимогливими. Тур 2020 року скасували через COVID. І поки все навколо завмирало, вона почала писати. Не в студії — вдома. Зв’язалася з Аароном Десснером з The National, знову з Джеком Антоноффом — і почала малювати звуками зовсім іншу картину себе. Результатом стала folklore — естетично вивірена, тиха, задумлива платівка, що впевнено розчинилася у жанровому просторі інді-фолку, дрім-попу, камерного року та альтернативи.
Про що альбом?
Назва альбому — folklore (фольклор) — одразу задає настрій: це збірка історій, що ніби передаються шепотом, з уст в уста. Свіфт відходить від автобіографічності і починає грати з вигаданими сюжетами, проте, як вона сама казала, «вигадка часто говорить про автора більше, ніж сповідь». Те, що раніше було її візитівкою та одночас прокляттям – біографічні пісні про колишніх, друзів та родину – вперше за багато років змінилися вигаданим світом, ніби прогулянкою по лісу у теплий літній вечір.
Перший трек альбому «the 1» одразу встановлює тон: тихе фортепіано, мінімалізм, спогади про альтернативне «а що якби?». Лірична героїня мрійливо говорить про потенційне кохання, яке не склалося. «It would’ve been fun, if you would’ve been the one» — фраза, що поєднує розчарування з внутрішнім прийняттям.
“the last great american dynasty” — історія світської левиці ХХ століття Ребеки Хартнесс (будинок якої придбала Тейлор); “mad woman” — болісна розповідь про жіночий гнів; “this is me trying” — сповідь про боротьбу із власною недосконалістю.
“my tears ricochet” — готична балада про зраду. Це, можливо, найемоційніша й найбільш автобіографічна пісня на альбомі, яку багато хто тлумачить як алюзію на конфлікт Свіфт з її колишнім лейблом. Тут мова про привид, який переслідує тих, хто його зрадив. Пісня сповнена болю, образ і гніву, але водночас — епічної краси. «I didn’t have it in myself to go with grace» — визнання прощання, яке не далося легко.

У серці альбому — триптих пісень (“cardigan”, “august”, “betty”), що розповідають одну й ту ж історію нещасного кохання з трьох перспектив: дівчини, яка була зраджена; дівчини, з якою зрадили; і самого хлопця, який помилився. Така структура — несподівана і літературна — демонструє зрілість авторки й її здатність будувати складні наративи.
“hoax” — це холодна, відсторонена балада про токсичні стосунки. «You knew the hero died so what’s the movie for?» — одна з найпохмуріших історій у всій дискографії Свіфт. Альбом закривається не катарсисом, а шрамом — слідом того, що було.
Хоча folklore закінчується піснею hoax, для багатьох справжньою епілоговою точкою став бонус-трек the lakes, де Тейлор відверто мріє втекти від гучного світу слави у самотню, ліричну тишу Озерного краю (Lake District в Англії) — місця, де свого часу знаходили натхнення англійські романтики, зокрема Вільям Вордсворт. Пісня звучить як емоційний підсумок альбому: усамітнення як втеча, слова як єдина зброя, а кохання — як тихе укриття.
Звучання та лірика
Звучання folklore — це відхід від попових гімнів на кшталт “Shake It Off” або “Me!”. Тут усе тонке, нюансоване, із сильним впливом інді-сцени: фортепіанні балади, атмосферні синти, акустичні гітари, майже шепочучий вокал. Продукція Десснера надає трекам елегантної стриманості, а Джек Антонофф додає знайомої кінематографічної меланхолії.
Усе звучить так, ніби записано в старому дерев’яному будинку біля озера, під дощ. І це не випадковість: обкладинка альбому — Свіфт у лісі, загублена в тумані — ідеально втілює саунд платівки.
Ніколи ще Тейлор Свіфт не писала настільки глибоко й літературно. В її текстах — алюзії на Ділана Томаса, натяки на Емілі Дікінсон, вишукані метафори, діалоги, внутрішні монологи. Лірика стала більш абстрактною, складною для тлумачення, але від того ще ціннішою.
Наприклад, “mirrorball” — це поетична метафора жіночої адаптивності й тендітності, “exile” (дует з Джастіном Верноном з Bon Iver) — театральна драма розірваних відносин, де голоси буквально перетинаються в емоційному вигнанні.
Культурний вплив та критика
folklore миттєво отримав захоплені рецензії. Багато критиків вважали його не просто кращим альбомом Свіфт, а й одним із найкращих записів 2020 року. Він здобув премію «Греммі» за «Альбом року» — третю для Тейлор, що поставило її в один ряд з такими легендами, як Стіві Вондер та Френк Сінатра.
Цей альбом також змінив правила гри в музичній індустрії: тихий реліз без попередження, під час пандемії, без турів — і при цьому шалений успіх. Він відкрив двері для нової хвилі інді-попу в мейнстримі та надихнув багатьох артистів експериментувати з форматом. Бо folklore — це Тейлор Свіфт у найчистішій формі: не гламурна поп-ікона, не зірка сцени, а авторка, яка пише музику не для чартів, а для душі. Це альбом про вигаданих персонажів, але він говорить про дуже справжнє: про втрати, надії, зради, спокуту.
Міф чи сповідь? Можливий “кліфбенгер” альбому
Хоча folklore був поданий як художній, вигаданий альбом — суто літературна гра з персонажами, спогадами і вигадкою — з часом з’явилося дедалі більше ознак того, що за цим фольклором можуть ховатися справжні події, почуття та постаті.
У центрі цієї гіпотези — Метті Гіллі (Matty Healy), фронтмен гурту The 1975. Їхні стосунки з Тейлор тягнуться ще з 2014 року, коли вони вперше познайомилися, потім переросли в теплу дружбу двох музикантів з подібною естетикою, а згодом — у 2023 році — неочікувано спалахнули знову як коротке, але дуже публічне кохання.

Деякі фанати вважають, що пісні august або illicit affairs могли бути навіяні саме цим «забороненим» зв’язком — емоційно глибоким, але неможливим у той момент. У той же час cardigan і betty часто сприймають як спробу подивитися на стабільні (але не завжди щирі) стосунки з Джо Алвіном, із яким Тейлор тоді була у довготривалому партнерстві.
Цікаво, що сам Алвін фігурує в альбомі не лише як натхнення, а й як співавтор: він писав музику під псевдонімом William Bowery — зокрема до exile, betty, champagne problems. Це додає рівнів до можливого напруження — чи відображав альбом не лише вигадку, а й приховану драму між трьома реальними людьми?
П’ять років потому folklore живе як справжній фольклор — з кількома версіями, натяками на реальних людей і відкритим фіналом. Для одних це вигаданий світ під час пандемії, для інших — зашифрована історія про любовний трикутник між Тейлор, Джо Алвіном і Метті Гіллі. Як і народні легенди, альбом перестав належати лише авторці: його переосмислюють, тлумачать, розбирають на цитати. Folklore довів, що іноді найправдивіші історії звучать як вигадані — і саме тому залишаються з нами надовго.