16 березня 2022 року російські літаки скинули на будівлю Маріупольського драматичного театру дві авіабомби. В театрі переховувалися сотні маріупольців, які прийшли сюди в надії на прихисток та евакуацію.
Від удару одразу ж постраждала концертна зала, бокові стіни будівлі випали на вулицю, поховавши під камінням людей, які готували їжу на багатті. Горище, мала сцена та верхні поверхи почали одразу ж горіти. В кожному приміщенні величезної будівлі, в кожному кабінеті, коридорі, підвалі та закутку — були люди.
Також в театральному сквері та на площі перед театром було багато людей. Ранковий час для удару був обраний недарма, а щоб в будівлі та навколо неї було максимально велилюдно. В театрі на ніч залишалися сотні містян, але вдень сюди приходили тисячі — вони шукали інформацію, рідних, можливість виїхати, ліки та їжу. Місто вже 3 тижні було в блокаді, під постійними обстрілами та бомбардуванням, без зв’язку. Люди з навколишніх будинків приходили готувати їжу на багаттях театру, на площу перед ним привозили воду, а також тут збиралися авто для спільного виїзду. Тому вранці 16 березня навколо театру було дуже багато людей, які теж постраждали від авіаудару.
Ті, хто був у підвалі та в передній частині театру — отримали поранення від уламків скла та обваленої штукатурки. А ось задня частина театру (де знаходилися кабінети персоналу, гримерки та підсобні приміщення теж зайняті людьми) — частково обвалилися, як і коридори біля них.
Одразу ж після удару, багато людей бігли від театру та скверу, а хтось навпаки біг всередину будівлі, щоб сховатися або знайти близьких, допомогти пораненим. В сквері та на площі лежали тіла, з верхніх вікон будівлі було видно полум’я, а з розваленого даху піднімався густий дим.
Частина людей почали спускатися до переповненого підвалу, хтось надавав першу допомогу пораненим, частина дверей в приміщеннях театру були заблоковані від ударної хвилі, тому їх почали вибивати аби люди вийшли. Навколо театру піднявся галас від сотень людей, які кричали, гукали, плакали та стогнали. Хтось намагався розбирати голими руками обвалене каміння стін, бо під ним точно були люди.
За дуже короткий час після авіаудару по театру почала бити артилерія. Важко сказати чи це було задумано, чи це була артилерія з кораблів у Азовському морі, чи вже з підступів до міста. Але ці додаткові удари підняли рівень паніки максимально. Люди почали бігти з будівлі та тягнути поранених. Вогонь в цей час поширювався дуже швидко, і стало чутно вигуки: “Виходьте з будівлі — вона горить!”. Ті, хто переховувася в підвалі — покидали його.
На той час в місті не було зв’язку, не працювала швидка медична допомога, не було рятувальників та техніки для розбору завалів. Загалом про цей удар поки що знали лише люди в театрі та поруч з ним. Ніхто не чув ні сирен, ні оголошень. Після обстрілів російської армії було лише 2 лікарні, але одна з них на лівому березі. Тому доставити постраждалих можна було тільки в одну лікарню, яка знаходилась в 30 хв авто від театру. Але цих авто не було. Хтось тягнув поранених вручну в лікарню, де не було світла та ліків. Ніхто не міг прийти на допомогу.
Вогонь без спротиву знищив будівлю за кілька годин. Якщо навіть хтось залишився під завалами, у підвалах або заблокованим у приміщеннях — всі ці люди загинули від вогню та диму.
Досі невідома остаточна цифра загиблих та поранених. За різними підрахунками там загинули від 100 до 1000 людей. Після окупації Маріуполя росіяни почали таємно виймати тіла загиблих та знищувати їх в крематоріях. Зараз там ведуться будівельні роботи, які повністю знищили обгорілий фасад будівлі. Залитий бетоном фундамент театру. росіяни буквально знесли все, що не було знищено авіаударом та вогнем.
Одразу ж після нападу на театр російська пропаганда почала розповсюджувати інформацію, що в театрі не було людей, що його зсередини підірвав Азов. Це транслювалося по радіо днр, яке на пересувній станції було привезене в Маріуполь. Саме з нього більшість маріупольців вперше дізналося про трагедію. росіяни спочатку взагалі не визнавали загибель людей в театрі. Через деякий час вони змінили риторику, і почали говорити про десятки загиблих. Це сталося через те, що після припинення бойових дій та відновлення зв’язку у місті маріупольці почали складати списки загиблих і стало зрозуміло, що в театрі загинуло багато. Перший рік росіяни не проводили жодних жалобних подій про 16 березня, але згодом почали використовувати трагедію для звинувачення України.
Світла пам’ять загиблим, я дуже хочу, щоб ми склали ці списки. Імена людей, родин, які навіки залишилися там, в самісенькому серці Маріуполя. Вони заслуговують на достойне поховання та вшанування.