Маріупольський режисер Антон Тельбізов роками розбудовував свій власний незалежний театр “Театроманія”, а після повномасштабного вторгнення зміг відновити його з нуля в Німеччині. В інтерв’ю для shtuka.media від розказав про культурне життя свого рідного міста до 24 лютого та про вистави з українськими біженцями-підлітками в Ганновері.
– Як ти опинився в Німеччині і де тебе застало 24 лютого?
– В мене 25 лютого – день народження, тому я разом з друзями зробив собі подарунок і ми полетіли в Єгипет на тиждень. Ось там я і зустрів новини про ескалацію війни. Всі рейси в Україну відмінили, і ми не розуміли, що взагалі робити. Але напередодні всіх цих подій, “Театроманія” співпрацювала з іноземними режисерами та театрами над різними виставами, перформансами. Влітку 2021 року в рамках Гогольфесту в Маріуполі ми разом з молодіжним театром з Берліну ogalala kreuzberg ставили спільний перформанс “Mariupol Rhapsody”. І в Єгипет мені зателефонувала режисерка цього театру – Крістін Дісман – і запросила до себе. І ми полетіли, думаючи, що це на кілька тижнів, а потім зможемо повернутися додому. А дому вже і нема. В Берліні ми пробули кілька днів, а потім поїхали до Ганноверу. І вже тут 1,5 року.
Репетиційна та костюмерна кімнати “Театроманії”
Знищений центр сучасного мистецтва “Готель Континенталь”, квітень 2022, фото А. Кінащук
– Що сталося з маріупольською Театроманією та її учасниками?
– Весна 2022 року – найстрашніші мої дні. Опинитися в ролі глядача знищення твого дому – це дуже страшно, а бути там всередині – ще страшніше. На щастя всі учасники театру цілі. Тоді я писав в чати театру, а мені відповідали тільки кілька людей, які теж опинилися 24 лютого за межами міста. І коли хтось виходив на зв’язок – це були такі неймовірні емоції. Люди писали з навколишніх сіл біля Маріуполя, з фільтраційних таборів, з евакуаційних потягів – хтось розповідав про свій вихід з міста, розказував про зустрічі з іншими учасниками театру в місті, що було в облозі. Ми збирали інформацію по шматочкам. Були дівчата, які не виходили на зв’язок до травня місяця – не мали доступу до інтернету та транспорту. 90% театроманів виїхали в Україну або закордон, кілька залишились в місті, кілька людей поїхали до росії, на жаль.
“Театроманія” знаходилась в старовинній будівлі Центру сучасного мистецтва в центрі Маріуполя, в ній переховувались сотні людей, а одна з наших учасниць навіть знайшла своє кохання в бомбосховищі та зіграла імпровізоване весілля там. Але росіяни знищили частково будівлю, тож всі наші костюми, все, що було в театру та Центру більше не існує.
– Чим була “Театроманія”?
– Для мене всім. Я створив її разом з моєю подругою, акторкою Маріупольського драматичного театру, Ольгою Самойловою в 2011 році. Спочатку це був театральний гурток, куди приходила молодь від 12 до 30 років, ми навчали їх основам акторської майстерності, ставили невеликі номери для міських концертів. Згодом Театроманія розрослася і по кількості учасників, і по постановкам. Особливо на нас вплив 2014-ий рік, коли Маріуполь опинився всередині “руської весни”. У 2015му ми показали власну постановку – “Прощавай, зброє”, це безмовні етюди про історію створення зброї, від палиці до ядерної бомби. А далі ми почали створювати повноцінні вистави.
Вистава “Прощавай, зброє”, фото. Є. Сосновський
Соціальна драма з живими скульптурами “Вибір за тобою”, фото Є. Сосновський
Сформувалися 2 групи – учасники-старожили, які ходили в театр давно, а також новачки, яким ми проводили заняття. Ми писали власні сценарії, створювали костюми з професійною кравчинею, декорації. І продавали квитки. Також робили вистави і по чужим п’єсам, їздили на театральні фестивалі. До 2022 року ми вийшли на репертуар – мали щомісячні вистави, аншлаги та своє ім’я у місті, і створювали проєкти у колобораціях з українськими та іноземними режисерами. Поставили по Бабелю “Одеські розповіді” разом з Іриною Ципіною та “У відкритому морі” з Альоною Горгоц, разом з дортмундським театром онлайн-версію “Ромео та Джул’єтти” в нових реаліях, з британкою Джозі Дейл-Джонс виставу “R u there? We r here”, з Крістін Дісманн з Берліну взагалі кілька робіт створили. Все виглядало, що 2022-ий рік мав би стати ще більш насиченим для нас. Ми розпочали його з нашої постановки “Тіні забутих предків”, дуже чутливою і музичною розповіддю, над якою ми працювали кілька місяців. Це був наш останній показ в Маріуполі до повномасштабного вторгнення.
– Театроманія виросла з театрального гуртка у незалежний театр, який співпрацює з іноземними режисерами та театрами. Як це сталося?
– Тому що в Маріуполі був запит на театр. До 2014 року в місті працювало тільки два театри – Театр ляльок Ірини Руденко та Маріупольський драматичний, який ставив іноземні та російські п’єси російською мовою. Згодом в його репертуарі почали з’являтися українські та україномовні п’єси, але це все ж таки був класичний театр. З’явилися ми, які пробували певні експериментальні формати, на які знаходився свій глядач. Але півмільйонному місту після культурного пробудження останніх років потрібно було більше – згодом з’явився Театр авторської п’єси “Концепція”, театр режисера Анатолія Левченка “Terra incognita”, Театральна артель “Драмком”, Театр ляльок активно працював зі своєю школою, яка теж почала робити не тільки дитячі постановки. Маріупольці активно ходили на всі ці різноманітні незалежні театри та спілки, тому було куди розвивати та рости, і для кого створювати вистави. Ще й в місті почали випускати професійних акторів, тому були студенти, які бажали долучитися до таких театральних формувань, щоб набути практику та портфоліо робіт. Я можу точно сказати – у місті стався культурне відродження, яке росія розстріляла навесні 2022 року.
Виставка живих скульптур “Вибір за тобою”, фото. Є.Сосновського
– Багато маріупольців кажуть, що після 2014 року місто дуже сильно змінилося, ось і ти підтверджуєш про культурний розвиток. На твою думку, чому Маріуполь змінився?
– Тому що ми стали прифронтовом містом, тоді 9 років назад багато людей поїхали з Маріуполя, але й десятки тисяч переселенців з окупованих територій приїхали до нас. Ми стали форпостом, з військовими, яких бачили щодня, з вибухами десь за містом, де проходила лінія розмежування. Але той факт, что у 2014му нас окупували, але потім звільнили дуже сильно пробудило людей. Особливо інтерес до всього українського – люди почали створювати музику, вірші, видавати книжки, проводити заходи. До нас привезли Гогольфест з українськими театрами, іноземними театрами, міжнародними зірками. У 2021му році Маріуполь отримав звання Культурної столиці, а з цим і цілий календар культурних заходів. Маріупольці звикли відпочивали влітку на Мфесті, потім слухати джаз на Джазфесті, відвідувати театральний фестиваль у вересні, навесні – Гогольфест. Найголовніше, маріупольська молодь відвідувала все це. Якщо до 2014 року в Маріуполі можна було сходити на виставу по Пушкіну, виставку в музеї та юмористичне шоу в палаці культури, то в останні роки афіша подій була величезна. І все це впливало на загальну атмосферу міста. Візуально Маріуполь теж змінювався на краще, а в планах міської влади була така омріяна реконструкція старої частини. Але тепер більшість цього розбомблена окупантами.
– А що зараз з культурою в окупованому місті?
– Нічого. З Маріуполя виїхали майже всі культурні діячі, а решта може робити дуже мало. Ну і пропаганди дуже багато.
– В Німеччині ти відродив Театроманію. Як це сталося?
– Я був в Ганновері перші місяці в прострації – інша країна, інша мова, нове оточення, знищення всього, що в мене було. Мій дім в Маріуполі зруйнували, театр також. Але згодом я познайомився з учасниками Спілки українців в Нижній Саксонії – вони працюють вже багато років, розбудовують українську спільноту в цій частині Німеччини, а українців тут зараз дуже багато. І вони мені розказали про проблеми адаптації українців, про бажання робити культурні події. Я запропонував набрати театральний гурток для українських підлітків-переселенців. До мене прийшли більше 20 учасників від 14 років, які живуть в Ганновері, але самі з різних регіонів України. Перші театральні заняття буквально відродили мене: всі свої, говоримо про мистецтво, Україну, у всіх схожі переживання, страхи, емоції. Я опинився не просто в колі однодумців, а серед людей, яких спіткала така ж доля, як і мене. Ми спочатку просто займалися для душі, а потім почали робити театралізовані етюди для мітингів на підтримку України. А до Дня Незалежності України у 2022 році поставили “Тіні забутих предків” – до мене приїхали учасники маріупольської Театроманії, і ми разом відновили виставу. Це був такий неймовірний флешбек.
Більше того, всі наші події безкоштовні, але ми вітаємо донати для України. Ми зібрали 4000 євро для українських діток, які втратили батьків. Тому плануємо і далі допомагати.
Театроманія в Ганновері
– Які твої плани?
– Зараз ніхто не може планувати супер наперед, бо світ непередбачуваний. Я поки тут в Німеччині, роблю те, що мене рятує – театр. Дуже радію, бо для багатьох учасників театр теж став безпечним місцем та порятунком від страхів, до мене підходять батьки і дякую за дітей, які знайшли нових друзів та захоплення. Ми щойно відіграли прем’єру постановки “Крила” українською та німецькою. І плануємо знімати невеликі арт-відео. Поки в мене тільки театральні плани.
– Коли Маріуполь деокупують, що ти будеш робити?
– Не знаю, які і більшість маріупольців. Хочеться зараз просто показати людям в окупації, що ми з ними. Але я точно приїду побачити море. Я тепер всюди шукаю море, бо воно майже єдине, що збереглося вдома. Море це спокій, це дім.
Матеріал створено ГО “Штука” за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні.
Автор: Марія Кутнякова
Читайте ШТУКУ в Телеграм, Фейсбук, Інстаграм, дивіться наші відео в Youtube та Тік Ток.
