Віталій Матухно — активіст, митець і куратор з Лисичанська. Попри юний вік, його ім`я добре відоме в Донбаській артспільноті, та за її межами. Ще до повномасштабного вторгнення Віталій розвивав українську сучасну культуру на Сході: організовував виставки та фестивалі в Лисичанську. Майданчиками для цього ставали досить несподівані місця – мости та міські занедбанки, яких в індустріальному регіоні було вдосталь. З початком широкомасштабної війни Віталій перебрався до Львова. Та попри переїзд на захід країни і далі займається розвитком локальної культури Сходу.
Як покинуті недобудови стали місцем свободи
В оточенні шахт та заводів рідне місто Віталія нагадувало такий собі Детройт, ізольований і водночас бунтарський. Місцевій молоді не подобався культурний контекст, в який намагалася помістити їхнє місто місцева влада. Тож, ті, хто бачив у грубих контурах яскраві риси андеграунду і нетипового світогляду, вирішили створювати мистецький простір довкола себе. Так з’явилася «Гарелея Неотодрешь», метою якої було заявити про існування локальної мистецької сцени на Луганщині і Донеччині, про яку мало хто знав; надати молодим митцям з Донбасу простір для самовираження і право бути почутими.
«Спочатку всі виставки «гарелеї» відбувалися на заброшках. Для мене взагалі тема закинутості міста і регіону була болючою і цікавою водночас. Відсоток занедбаності Лисичанська був дуже високий. Неможливо було йти вулицею і не побачити покинуті хати чи то заводи. Пам’ятаю, що навіть наше місцеве управління молоді та спорту знаходилося у 20 метрах від якоїсь закинутої недобудови. І місцеві чиновники сиділи біля цієї заброшки, дивилися, як там грали діти й тусувалися наркомани, і для всіх це було звичне діло. Вся ця закинутість стала буденністю і ніхто не планував нічого з цим робити», – згадує Віталій.
На той час у Віталія вже був певний бекграунд організації різноманітних культурних ініціатив у місті, фестивалів «З країни в Україну», Plan B та інших. А разом з цим і сумний досвід спілкування з місцевими чиновниками. Тож хлопець вирішив, що якщо буде організовувати мистецькі акції, то не хотів би робити це в муніципальних установах.
«На той момент я вже сильно втомився від співпраці з нашою міською радою, яка не те що, не йшла на зустріч, а ще й палки в колеса встромляла. Тому всі ці заклади на кшталт музеїв чи бібліотек відпали одразу. В регіоні була лише одна галерея, та й вона не підходила нам концептуально. Тому заброшки стали для нас місцем, де ми отримали повну свободу для демонстрації всього, що ми хочемо», – пояснює Віталій.
Окрім місцевих митців свої роботи у «гарелеї» могли виставляти автори, які залишалися по той бік лінії розмежування, до якої від Лисичанська було якихось 20-30 км.
«Нам було важливо також давати майданчик людям, які проживали на тимчасово окупованих територіях. Для них «гарелея» взагалі була чи не єдиною платформою, де вони в Україні могли демонструвати свої роботи, доводячи своє існування і проукраїнську позицію», – розповідає Віталій Матухно.
Спочатку «гарелея» мала назву експериментального виставкового простору. Митці захоплювали закинуті об’єкти й створювали в них точку інтересу. Самі ж виставки існували доти, доки їх не руйнували вандали, або відвідувачі.
Сквот Гарелеї, Лисичанськ, 2021
Від виставок у занедбанках до артцентрів Львова
Перша виставка відбулась під мостом між Сєвєродонецьком та Лисичанськом, який був зруйнований під час бойових дій у 2014 році. Згодом «гарелея» приїздила в Рубіжне, Маріуполь, Харків, Рівне.
Тепер же виставки проводяться не на закинутих будівлях, а в облаштованих галереях Львова.
«Свою роботу ми продовжуємо у Львові. По заброшках ми звичайно не працюємо. Контекст змінився. На Луганщині та Донеччині в цьому був сенс. У містах, де немає інфраструктури та інституцій це було виправдано. А от у Львові чи інших містах України такий протест не дуже і потрібен, – каже Віталій Матухно. – Якщо раніше «гарелея» – це був експериментальний виставковий простір, то наразі це скоріше за все самоорганізаційна ініціатива, яка займається репрезентацією культури сходу. Мені здається, що зараз у нас є певна криза самоідентичності. Нам було важливо залишатися саме в Лисичанську, працювати з містами Луганщини та Донеччини і тільки час від часу виїжджати. Зараз наша локальна спільнота роз’їхалася через війну, складно когось зібрати фізично. Через це, є відчуття, що неможливо продовжувати займатися тим, чим ми планували і для чого цей проєкт створювався. З іншого боку, ми намагаємося шукати якісь альтернативи і продовжувати свою роботу, але на трохи іншому рівні».
Так, окрім виставок, світ побачив друкований варіант «гарелеї». Перша книга під назвою «Неотодреш» вийшла у 2021 році. Минулого року була надрукована друга книга ‘’Погляд на дві тисячі ярдів’’, присвячена повномасштабній війні. Вона містить близько 300 робіт, створених художниками з усієї України.
Сторінка з книги «Погляд на дві тисячі ярдів»
У листопаді планується перша виставка «гарелеї» в офіційній інституції – Lviv Art Center. Вона буде присвячена Донбасу і культурним проєктам, які створювалися на його теренах останні вісім років.
Окрім діяльності в «гарелеї», Віталій разом з командою створили проєкт ‘’14-8-22’’ – це онлайн архів історій молодих людей зі Сходу. Їх розповіді розділені на три частини: перший етап – розповідь про те, як вони зустріли війну у 2014 році; другий – події 2022 року; третій описує, як вони прожили 8 років між цими двома ключовими датами.
Скрін з сайту проєкту «14-8-22»
На Сході проблему ідентичності молоді вирішували митці, а не держава
У роботі зараз ще одна книга, присвячена культурній діяльності на Сході України з 2014 по 2022 рік. У ній йтиметься про молодіжні ініціативи, які працювали на Донбасі і розвивали цей регіон, а також людей, які зробили свій вклад у розвиток Луганщини та Донеччини. Власне, багато років цей розвиток падав на плечі небайдужих активних громадян і так звані «культурні десанти», які приїздили на Донбас з інших областей.
«До повномасштабної війни, особливо на Сході, ті проукраїнські ініціативи що з’являлися – це все було на рівні самоорганізації. Якщо казати за державу і її роботу, то централізовано ці процеси не сильно були запущені. І великою проблемою в межах всієї країни було те, що з молоддю не працювали, що в молоді була певна криза національної ідентичності. Тож ті проєкти, які ми впроваджували, спрямовувалися саме на молодих людей, віком до 30 років. Це та категорія, на свідомість якої культура здатна була вплинути найбільше: розвинути їх кругозір та світогляд. Але чи могло це запобігти військовій агресії, на мою думку – ні. Росія планувала свій напад дуже давно, і навряд чи щось могло її зупинити. Тому зараз, єдине, що може врятувати Україну – це ЗСУ».
Війна зробила мистецтво зрозумілішим
Наразі росія намагається знищити українців не тільки фізично, а й саму ідею українства загалом. Тому культуру важливо не тільки зберігати, а й розвивати, вважає Віталій Матухно, долати кордони і робити її доступною для міжнародної аудиторії. Це допомагає людям з інших країн, якщо не зрозуміти, то хоча б наблизитися до розуміння того, що зараз відбувається в Україні.
«Усі зараз рефлексують на тему війни. Мистецькі рефлексії зараз досить візуалізовані. Сьогодні мистецтво стало дуже зрозумілим для всіх. Ми всі на одній хвилі, тому всі найбільші виставки в Україні так чи інакше присвячені темі війни. І це така річ, яка всіх об’єднує. Раніше можна було почути, що мистецтво це складна штука, не всі його розуміють, але зараз, в які б там абстрактні форми не впадали митці при своїй рефлексії війни, навіть люди, які ніколи не цікавилися мистецтвом, все одно можуть їх зрозуміти. Тому, що у нас є спільний трагічний досвід. І ми дуже добре один одного зараз розуміємо», – розмірковує Віталій.
Цифровий колаж. Серія «Сни про руйнацію та будівництво», Віталій Матухно, 2022-2023 рр.
Українське мистецтво чекають трансформації
За час повномасштабної війни українські творці змінили напрям свого контенту для поширення правди. Та важливо, щоб фіксація на одній, хоч і важливій темі, не призвела до якоїсь однобічності українського мистецького простору. Україна, її історія і люди заслуговують, щоб про них знали не лише з військових зведень.
«Попри військові дії, що тривають, мистецтво в нашій країні розвивається, створюються нові інституції. Прогрес є. Закордоном нас стали сприймати набагато легше і можливостей демонструвати свою творчість там стало більше. Проте на мою думку, свідомі більш ґрунтовні концепції зараз будуть з’являтися дуже повільно через те, що в нашому суспільстві багато табуйованих тем, які не сприймаються, або сприймаються занадто емоційно. По-друге, в самому процесі війни, яка триває, ми не можемо якось відсторонено подивитися на себе. Звичайно, травма війни залишиться з нами на все життя, куди б ми не пішли. І процеси загоєння травм триватимуть. Наші військові, наприклад, зараз не долучені до мистецьких практик і рефлексій. І їхнє мистецтво, коли вони зможуть до нього повернутися – воно буде зовсім інакшим від того шо ми робимо зараз. Тому розвиток звичайно буде, але це буде не завтра, а у довшій перспективі».
Посилання на соцмережі:
https://linktr.ee/gareleya.neotodryosh
Матеріал створено ГО “Штука” за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні.
Читайте ШТУКУ в Телеграм, Фейсбук, Інстаграм, дивіться наші відео в Youtube та Тік Ток.
