Війни та конфлікти – завжди страшні й руйнуючі явища. Проте навіть вони стають основою для творчості. Митці переосмислюють свої емоції й рефлексують враження. Хтось оспівує перемоги, хтось зображає жахи, а хтось зображає реальність в абстрактний спосіб.
Чи змінилися сенси в українській культурі, та чи є взагалі місце мистецтву на війні? Відповіді на ці та інші питання шукаємо у розмові з митцем з Луганщини, редактором журналу про культуру українського Сходу «+/-Нескінченність» В’ячеславом Бондаренком, більш відомим, як Слава Бо.
До 2014 року В’ячеславуспішно працював журналістом у рідному Луганську. Ще умирному місті Слава організував виставку сучасного мистецтва «+/–». До війни здавалося, що скоро Луганськ перетвориться на потужний культурний центр українського Сходу, але сталося інакше…
Перфомативна виставка «Окрестный ход» з Януконою, Луганськ, 2011 рік. “Янукона” – портрет Віктора Януковича на коробках з-під цукерок. Однією із цілей такого перформансу було перевірити ставлення народу до президента.
Акція «Вишиванка на асфальті» Луганськ, 2012 рік
«Якщо порівнювати з Києвом, Харковом або Львовом, могло здаватися, що за рівнем культурного розвитку Донбас десь просідає, але це не тому, що він дійсно просідав, а тому, що ніхто про нього нічого не знав. Культурне життя Луганщини було дуже активним: фестивалі, різноманітні виставки. Починаючи з 2010 року, коли мені та моїм друзям стало зрозуміло: ніхто не буде привозити до нас музикантів, яких ми хочемо слухати, ніхто не буде робити виставки сучасного мистецтва, на які ми хочемо ходити – якщо ми це самі не зробимо – цього і не буде. Тому ми почали все це організовувати, – згадує Слава Бо. – Тоді стало виникати багато ініціатив у різних напрямках. Все почало дуже активно і майже одночасно розвиватися: театр, література, музика, мистецтво. Але саме через цю непоінформованість складалося враження, що тут нічого не відбувалося. І, на жаль, цим інформаційним вакуумом дуже добре скористалися наші вороги. Вони почали розповідати про якийсь «руській мір», проводити свої активності, про які було чутно з кожного кута, тому що в їхніх руках був потужний інформаційний ресурс. А про те, що робили ми – більш цікаве, ніж усі ці висери руського міра, на жаль, мало хто знав».
Виставка сучасного мистецтва «+/- 17» у Луганську, 2013 рік
Виставка сучасного мистецтва «+/- 17» у Луганську, 2013 рік
Однак, з приходом окупантів не те, що мрії про розвиток, навіть сподівання на безпечне існування на Донбасі швидко випарувалися. На початку окупації міста у 2014 році проросійські бойовики полонили В’ячеслава під час виконання редакційного завдання. У застінках окупантів чоловіку прийшлося чимало пережити. Та згодом Славі таки пощастило опинитися на волі.
Залишатися на загарбаних територіях ставало дедалі небезпечніше. Тож В’ячеслав з родиною переїхали до Києва. Вже у столиці він заснував друкований журнал «+/- Нескінченність» – така собі квінтесенція сучасного мистецтва, родом з Донбасу, поміщена на сторінки глянцу. Його головною метою було познайомити українців з культурою такого «дикого» для багатьох Сходу. Відкрити імена митців з Луганщини. Зруйнувати стереотипи про сірість та відірваність східного регіону від сучасного українського контексту.
Так зване «міністерство освіти та науки лнр» навіть додало перший випуск журналу у свій «чорний список», як літературу «екстремістського характеру». Тільки скажіть, що це не привід для гордості «здорового українця»?
Слава Бо з примірниками першого номеру журналу «+/-Нескінченність»
«Основною метою від початку було показати Донбас, який ми знаємо та любимо, або не завжди любимо, але вважаємо справжнім та таким, який він є. Про це ми розповідали і планували робити це далі. Але 24 лютого, на жаль, вся Україна перетворилася на Донбас. І тому наш черговий номер, який був на той момент в роботі про особливості Донбасу в культурі і мистецтві, зрозуміло, вже став неактуальним», – згадує В’ячеслав.
Прийшло усвідомлення: треба обов’язково фіксити все, що почало відбуватися довкола. А відбувалося справді чимало…
Війна – це насправді хєровий натхненник
Робота над створенням третього номера розпочалася у перші тижні великої війни, фактично коли російська техніка стояла на вулицях Києва. Тож, вийшов незвичайний випуск. Це такий собі катарсис українського мистецтва, яке раптом перестало бути лише мистецтвом, а стало живим свідком наймерзенніших людських вад та злочинів. У цей номер увійшли рефлексії митців зі всієї України. І окрім потужних емоцій, в ньому зібрано так багато творчості, настільки сміливої і вільної, яка тільки може народитися не завдяки, а всупереч.
«Коли виникла ідея продовжувати робити журнал, я почав писати в першу чергу своїм друзям, знайомим митцям, і у всіх був такий собі арт блок. Ніхто на той момент, звісно, нічого майже не малював і не писав. Багато з моїх друзів казали: «Яка нахєр творчість, зав’язуй, не на часі». Але вже потім, ті з них, які долучилися до його створення, зізнавалися, що саме робота над журналом, повернення до творчості стало для них своєрідною терапією і зняло ці блоки. Бо це, знов ж таки, психологічна підтримка як для самого митця, так і для людей, які це мистецтво споживають, навіть якщо це мистецтво досить важке, – згадує Слава Бо. – Я бачив коли люди просто плакали, гортаючи журнал, у людей починали тремтіти руки, бо вони бачили на тих сторінках себе. Як сказав один мій друг: «Насправді війна – це дуже хєровий натхненник, краще без нього». Краще надихатися природою, або чимось ще. Але вже як сталося…».
Обкладинка третього номера «+/- Нескінченність»
Про «культурний фронт», та чи може мистецтво бути зброєю?
Останні півтора року для багатьох українських митців тема війни стала головною. Впевнені, що згодом усе в нашій культурі та історії буде умовно ділитися на два періоди: «до та після 24 лютого». Це змінило й саме мистецтво: воно стало впливовішим соціально і навіть політично. Через його призму світ дізнається більше про трагічні події, що тривають сьогодні в Україні. Або навіть не так…світ вчиться їх відчувати.
«Дуже важливо, щоб в інших країнах бачили і знали, що у нас насправді відбувається. Але коли люди чують це у новинах – для них це просто інформація, сухі цифри. А коли це демонструється крізь призму емоцій, почуттів – це торкає більше. Це і є на мою думку місія сучасного українського мистецтва. Але важливо, щоб це було щиро. Тоді тебе почують, – ділиться В’ячеслав. – Багато хто не любить цей вираз: «культурний фронт», або якийсь інший фронт, окрім військового. Я їх розумію, але ж, бл*, у нас гібридна війна. І виник цей фронт набагато раніше, ніж війна реальна з ракетами і бомбами… Росія почала свою культурну експансію ще задовго до 2014 року. Всі ці руськомірські наративи і проповіді, медіа продукти, що просто захопили наш інфопростір. Що це, як не культурний фронт? Ми на ньому свого часу, на жаль, програли. І згодом це все перетворилося на війну справжню».
На сьогодні завдання українців – не тільки повернути свої території, а нарешті вичавити з себе «москаля» і деокупувати національну свідомість. В іншому випадку, чи переживе українське суспільство наступний ворожий камбек – невідомо.
«Нам потрібен якісний власний продукт, який будуть споживати не тільки українці. Щоб дивилися і казали: «Сорі, нас ввели в оману ці москалики, насправді це історія не їхня, це історія українська». Для цього має бути не просто контрпропаганда, бо іноді ми бачимо в що це може перетворитися: в шароварщину і байрактарщину. Це має бути дійсно якісний офігезний продукт. І тут дуже важлива воля держави. Підтримка історичних проєктів, сучасних митців. Адже у нас багато крутих талановитих людей європейського рівня, але про них ніхто нічого не знає. Держава Україна має розуміти, що ми не маємо права програти на жодному з фронтів. Інакше русня оговтається і через якихось 10 років, знову буде брати реванш. Ми знову почуємо: «А что вам Пушкін сдєлал?» Або «Нєльзя отмєніть Рахманінова». Так, звісно, не можна відмінити Рахманінова, бо він вже є. Але можна згадати своїх талановитих композиторів, яких ми завдяки росії забули або взагалі не знали».
Мистецька емансипація: чи є звільнення від культурної закріпаченості?
За рівнем культури можна визначити реальний стан в якому «живе» та чи інша громада та цілий народ. Вона впливає і на свідомість людини, її світогляд. Прагнення свободи для людини, яка знаходиться в контексті сучасного мистецтва – це абсолютно природньо. Однак часто свободи немає в самій культурі.
«У нас дуже часто немає демократії у підході до формування культури. Які проєкти підтримувати, які ні? І через ці застарілі механізми, іноді, щоб отримати досить невеликий бюджет на такий важливий проєкт – треба пройти усі кола пекла. В Європі з цим набагато простіше. Якщо влада бачить і розуміє ідею, важливість – там достатньо написати заявку і все це з легкістю підтримується. Ось тобі гроші – іди працюй.
У нас так не працює. Ми бачимо, що якесь гівно постійно випливає, а потім осідає і про нього ніхто не згадує. Водночас дуже багато крутих та маловідомих митців або мистецьких ініціатив вимушені працювати або взагалі без грошей, або за власний кошт, або за кошти європейських організацій. Щоб щось отримати від держави – я не знаю як треба вивернутися. Навіть якщо мова йде не про гроші, а про приміщення, інформаційну підтримку. У держави є купа інструментів, якими вона може допомогти митцям, але цього зазвичай не відбувається», – каже Слава.
Слава Бо на дискусії про культуру від ГО “Штука”, 2023
«Всратий» номер та артпростір для талановитих східняків
Попри постійні «вспишки» та певний хаос, які привносить в життя простих українців русня з її «спецоперацією» по винищенню всього українського, у вітчизняних митців не закінчується натхнення творити. Бо як колись дуже влучно сказав герой нашого матеріалу: «Коли говорять гармати – наші музи вдягають броніки!». Тож, сподіваємося, що зовсім скоро світ побачать щонайменше ще три номери «+/- Нескінченності», робота над якими триває вже певний час. Від себе скажемо, що після попередніх трьох випусків щиро очікуємо нової порції естетичного задоволення від Слави Бо і його команди.
«Четвертий номер присвячений творам хлопців та дівчат, які нас захищають. Це дуже потужний матеріал прямо з окопів.
Ми його досить довго робимо, бо він дуже важкий. Там будуть роботи, як відомих митців, які зараз на фронті, так і невідомі автори. Деякі з них почали взагалі щось писати тільки на фронті. Є, наприклад тексти від хлопця, який до війни працював машиністом поїзда. І тільки коли став військовим – почав писати оповідання. При тому дуже круті.
Є роботи хлопця, який глиною малює прямо на передовій, також у дуже високій техніці. А коли ще й розумієш контекст і умови, в яких це відбувається – це просто не вкладається у голові. На жаль, деяких з авторів вже немає з нами. І це дуже важко: писати про людей, читати тексти від тих, хто більше нічого не напише…Поки неможливо сказати точно, коли він вийде. Є проблеми з фінансуванням. Але коли відсутність грошей нас зупиняла? Сподіваємося, що в цьому році вийде презентувати його хоча б в електронному варіанті».
Також паралельно триває робота над п’ятим номером «+/- Нескінченності», який буде присвячений митцям та мисткиням, активістам, які створювали культурне середовище Донбасу.
«Шостий випуск – про повернення на Схід. І він буде самий всратий, в гарному сенсі цього слова. Він буде про відродження. Він має бути у вигляді інфографіки, коміксів. Це те, чого я раніше не робив. Але має вийти дуже крутезно», – ділиться планами Слава Бо.
Та не журналом єдиним. Одне з прагнень В’ячеслава – допомагати талановитим східнякам. Зокрема, незабаром у Києві має з’явитися новий творчий осередок, де митці-переселенці могли б нарешті «не тримати свій Донбас в собі», а знайомити з його культурою всіх інших. Назва для простору вже є. Для Слави вона вже традиційна: «+/- Схід».
«Хаб – це такий тимчасовий притулок для наших хлопців і дівчат з Донбасу. Багато з них вже двічі стали переселенцями й у багатьох просто зараз немає можливості показувати себе та свою творчість. А так буде змога інтегруватися у київську арт тусовку, при цьому зберігаючи свою східняцьку індивідуальність, – ділиться планами Слава. До повномасштабної війни на Луганщині сформувалася дуже потужна, скажімо так, арттусня. Люди писали електронну музику, малювали картини, робили фести і потім в один момент всього цього не стало. Зараз я бачу своїм завданням – зберегти те, що було і все робити, щоб воно було й далі. Поки що у нас дуже невеличке приміщення, десь 30 квадратів. Я б хотів, звісно, щоб це було квадратів 300, де ми б могли розповідати про той Донбас, який ми створювали і любимо. Сподіваюся, що вже в цьому році ми зможемо його відкрити. Фінансування на сьогодні відсутнє. Тож ми паралельно шукаємо якісь можливості, але наразі все робиться на ентузіазмі».
