Олена Джуріна, більш відома артспільноті, як Lenoczka – віджейка, медіахудожниця, організаторка мистецьких подій та учасниця громадської організації PORODA. Дівчина народилася у Кривому Розі, однак сформувалася як мисткиня у Харкові, в якому прожила майже десять років. Через вторгнення росіян Олена повернулася до рідного міста і тепер продовжує свій творчий шлях тут, а заразом досліджує локальну культурну ідентичність Кривого Рогу. У досвіді мисткині співпраця з такими проєктами і організаціями як Plan B Fest, Shum Rave, Womens Sound, Pridehub, Резиденція +/- та багато інших. «Штука» поговорила з Оленою про культуру, лікувальні властивості мистецтва, і те, куди поділися рейви під час війни.
Із віджеїнгом Lenoczka познайомилася ще у 2015 році. Згодом захоплення трансформувалося у створення аудіовізуальних робіт і зайняття електронною музикою.
Віджеїнг – вид сучасного медіамистецтва, один із напрямків відеоарту; візуальне шоу, суміш графіки, відео, стилізація перформансу під звукове оформлення в режимі реального часу.
«Мене цікавили проєкційні технології, відео в реальному часі. У Харкові я встигла попрацювати з різними клубами, театрами та фестивалями. Згодом зацікавилася музикою та експериментами й подекуди робила з цього аудіовізуальні перформанси – придумувала музику і візуальну частину і презентувала це публіці», – розповідає Олена.
24 лютого 2022 року дівчина зустріла у Кривому Розі, куди приїхала буквально на декілька днів, щоб далі прямувати у Маріуполь для участі в артрезиденції Платформи ТЮ. Вторгнення російської армії змусило залишитися Олену в рідному місті. Тепер вона досліджує культурний контекст тут.
«Якщо порівнювати Кривий Ріг з Харковом – то різниця в культурній активності відчутна: нестача майданчиків для проведення подій, зашкарублість та певна інертність населення. Я це гірко-іронічно називаю «криворізька меншовартість». Думка, яку часто доводиться чути: «Ну це ж Кривий Ріг – кому тут що потрібно?». Таке відношення я зустрічала неодноразово і намагаюся його оскаржувати. Бо насправді, якщо відкинути певну стереотипність, місто дуже різноманітне: від промислових об’єктів – до купи зелені посеред мікрорайонів, плюс багатогранний історичний бекграунд, – розповідає Олена. – Так виходить, що багато років у Кривому Розі спостерігався відтік талановитих людей до більших міст. Я сама переїхала до Харкова і жила б там, якби не війна. Зараз попри те, що частина місцевих мешканців евакуювалася, місто не спорожніло. З’явилося багато людей з інших регіонів, зокрема Донеччини та Херсонщини. Тому перспективи тут великі, і є що розвивати. Тільки потрібні люди, які зможуть це культурне життя просувати, інституціоналізувати й продовжувати».
Культура, на жаль, не збиває ракети
Ще до повномасштабної війни Олена була глибоко занурена у східний культурний контекст. Мисткиня була одною з тих, хто популізувала сучасне українське мистецтво на Сході у намаганні прищепити населення Донеччини та Луганщини від вірусу «руського міра».
«Донеччина та Луганщина постраждали від росіян ще у 2014 році. Ще тоді у внутрішніх дискусіях ми почали все більше проговорювати, наскільки важливо укріплювати цей регіон саме українською культурою, щоб там не було пустки і вакууму, які одразу заповняють русняві наративи, – ділиться Lenoczka. – Десь з 2019 року мені було важливо долучатися до ініціатив, які продукували такі локальні організації, як «Теплиця» у Слов’янську, Платформа ТЮ в Маріуполі, чи «Резиденція +/-» у Сєвєродонецьку. І ми щиро вірили в те, що укріплення української культури наверне більше людей в бік української ідеї. Я дійсно досі так вважаю і стараюся цим займатися, але вже у Кривому Розі. Але наразі, культура, як і все інше в нашій країні, існує тільки завдяки українським захисникам і захисницям. Так, за неї також йде боротьба, адже ми виборюємо не тільки фізичне життя, ми боремося за право існування українства як такого. Але все-таки культура, на жаль, не збиває ракети».
Що стало з електронною сценою під час війни?
Останні роки здавалося, що Донбас нарешті отримав своє сучасне звучання. Шумовий пейзаж індустріального краю та скрежет іржавого металу ідеально синтезувався зі звуками техно. Сцени, які проводили в великих містах регіону, давали надію, що рейви стануть ще одним своєрідним культурним магнітом українського Сходу. До 24 лютого головною проблемою електронщиків був коронавірус. І якщо локдаун змусив музикантів піти в онлайн, то війна спочатку взагалі поставила електронну сцену на паузу, а згодом трансформувала переважно нічну культуру вечірок у денні перформанси.
«На карантині ми повчилися альтернативних способів просувати цю сцену далі. А коли почалася повномасштабна війна, спочатку було відчуття: як далі взагалі можна слухати музику, коли настільки жахливі речі відбуваються? З часом до мене особисто прийшло усвідомлення, що без мистецтва та культури буде дуже складно рухатися далі при своєму ґлузді. Тому також почалися пошуки нових форматів. Зараз я бачу, що ця культура живе. Продовжується певне мережування в онлайн-режимі. Через комендантську годину, наразі немає можливості збиратися вночі, як це було до війни, тому тепер ми робимо це вдень. Це не гірше і не краще, просто по-іншому. За моїми спостереженнями, цей факт навіть дещо додав нової аудиторії електронній сцені. Ті, хто раніше за різних причин, не міг відвідувати нічні рейви, тепер долучається до них вдень. В тому числі молоде покоління», – каже віджейка.
Попри війну активність електронних лейблів в Україні зросла. Свої рефлексії артисти виливають в музику, намагаються підтримувати одне одного, допомагають розвиватися, роблять спільні мікстейпи, мета яких збирати кошти для українців. Весь чистий прибуток від організації подій Олена разом з командою PORODA також віддають на потреби української армії, чи гуманітарні потреби. І планують це робити поки існуватиме така необхідність.
«За час повномасштабного вторгнення, той сплеск соціальної відповідальності громадян сколихнув суспільство і музики стало робитися більше, – каже Олена Джуріна. – Я навіть помічаю певні закономірності. Особливо на початку була забавна тенденція: артисти любили юзати у своїх треках народні меми, які народжувала наша реальність. «Русский военный корабль» – напевно найбільш популярний семпл з усіх, які я взагалі зустрічала в українській електронній музиці. Також помічаю, що автори стали використовувати більше української поезії. Під звуки техно можна почути вірші Ліни Костенко і сучасних авторів. Як на мене, досить прикольно, що у нас література, умовно кажучи, стала звучати навіть на дискотеках».
За останні півтора року рейви в Україні перестали бути лишень вечірками задля розваги. Для багатьох це своєрідна терапія, змога «витанцювати» свій біль, вивільнити емоції.
«Ми чули багато коментарів, що зараз це не на часі. Але я вважаю, що будь-яке мистецтво несе також і терапевтичний ефект. Тому в нас є правило, що будь-які наші заходи українські захисники та захисниці й внутрішньо переміщені особи відвідують безоплатно. Ми хочемо, щоб цей лікувальний ефект, закладений у природу мистецтва, працював для людей, яким це потрібно», – каже Олена.
У пошуках porodистих
Сьогодні у Кривому Розі окрім власної творчості й колаборації з різними митцями Олена займається організацією культурних подій для митців-початківців. Розшукує їх у криворізькому андеграунді й дає змогу бути почутими ширшому загалу. Цим вона займається у складі громадської організації PORODA.
«Ми більше зацікавлені не в мейнстрімному, а в унікальному авторському якісному матеріалі. Ми не обмежуємося тим, що обираємо тільки один напрямок, а пробуємо різні формати: від музики до візуального мистецтва і літератури. Головне наше завдання – підвищувати видимість місцевих авторів, щоб вони отримували підтримку та фідбек, розуміли в якому напрямку краще рухатися», – пояснює мисткиня.
Також Олена сприяє колаборації митців, які вимушено покинули свої домівки через війну, знайомить їх між собою та організовує спільні івенти у Кривому Розі. Lenoczka мріє побачити, як її рідне місто перетворюється на новий культурний хаб для митців зі Сходу та сподівається зробити Кривий Ріг важливою культурною одиницею серед інших великих міст країни.
«Ще в Харкові мені подобалося досліджувати локальну ідентичність, зараз я це роблю у Кривому Розі. Відшуковую матеріали в архівах, заглиблююся і в історію міста і його сучасність, – каже Олена. – Те, що мені вдалося помітити: у нас дуже слабкий культурний зв’язок між містами-сусідами. Того ми вважаємо своїм завданням – ставати своєрідним хабом для регіональних культурних ініціатив. Адже війна дала розуміння, як важливо вберегти все набуте нами, захистити культуру і примножувати її».
Посилання на соцмережі Олени:
Матеріал створено ГО “Штука” за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні.
Читайте ШТУКУ в Телеграм, Фейсбук, Інстаграм, дивіться наші відео в Youtube та Тік Ток.
