Оксана Стоміна – маріупольська поетеса, письменниця та активістка, засновниця ГО “Паперові сходи” . В інтерв’ю для “Штуки” вона розповідає про Маріуполь різних років, навчання в Білгороді та роботі в Шебеньовці (тих самих), літературну спільноту Приазов’я та особисту боротьбу після повномасштабного вторгнення.
– Вітаю, почну розмову з питання: ти корінна маріупольчанка?
– Так, народилася тут, все життя тут. Хоча були в моєму житті часи, коли я покидала рідне місто. Наприклад, навчалася в Білгороді.
– В тому самомі?
– Так, в педагогічному університеті я навчалася на вчительку математики. І навіть працювала в школі в Шебеньовці, яка зараз в усіх новинах.
– Ого, і які в тебе зараз почуття щодо цього?
– Дивні, адже всі місця, які зараз згадують в зв’язку з військовими діями – мені знайомі. Вулиці, будівлі, установи. Я провела там кілька років свого життя, але досить давно. І мені боляче це згадували. В нас була дуже дружня група людей різних національностей, ми щороку зустрічалися в різних містах, підтримували зв’язок. Мої одногрупники приїздили в Маріуполь, Львів та інші українські міста. А в 2014му все змінилося, вони повірили російській пропаганді, в існування фашизму в Україні. В 2022му жоден з них не спитав мене, як я, де я. Хоча вони всі були в Маріуполі свого часу і бачили, що зараз з ним зробила росія.
– Виходить, що війна торкнулася всіх важливих для тебе місць?
– Звичайно, хіба в когось по-іншому? Війна торкається усього твого життя, тільки деякі регіони нашої країни відчули це особливо боляче.
– 2014-ий став для тебе поштовхом для написання книжок? Війна?
– Для багатьох він став поштовхом говорити. Не тільки про наші втрати та страхи, а й по-новому осмислювати нашу історію, політику, культуру, літературу. Стався справжній бум творчості, в Маріуполі такою. У 2017му ми разом з різними українськими письменниками видали збірку «По живому. Навколовоєнні щоденники» – есе, вірші, розповіді письменників та поетів з Донеччини, Луганщини та Криму. Наші історії про рідну землю, військових, цивільних, переселенців. А потім був проєкт мого серця – дитяча книжка-розмальовка “Подорож з Маріком” – про цікавинки мого рідного Маріуполя. Ми проводили дитячі конкурси малюнків про місто, екскурсії, зустрічі, де малечі розповідали про Маріуполь більше. Ще зробили продовження про Україну. І вірші, вони теж були завжди зі мною. Просто тематика стала більш актуальною.
– Дитяча книжка та збірка історій про війну. Такі різні твори.
– Таке життя – дивовижно різно. Але в мене мама теж видавала дитячу книжку – збірку власних казок Олени Стоміної “Мамини казки”.
– То в тебе родинна письменників?
– Так, це завжди було зі мною – літературу любимо всі. Але за ці 1,5 роки я написала більше, ніж за останні роки. Було від чого писати.
– Чому ти вирішила розповідати дітям про Маріуполь?
– Бо це важливо, вони мають знати історію, мати спільне з містом, будувати з ним власні стосунки. В нас цього не вистачає в шкільній програмі. Я свого часу відкрила для себе Маріуполь з іншого куту зору – прочитала книжку Наташи Водін “Вона була з Маріуполя”. Це німецька пісьменниця, її мама була з Маріуполя і під час нацистської окупації її вивезли в Німеччину. Там вона і прожила своє життя, але дуже мало розказували про ті часи. І після її смерті Наташа почала своє власне дослідження Батьківщини матері. Це дуже цікавий зріз Маріуполя до 1941 року. Місто змінюється, цікаво знайомитися з його періодами.
– Як загалом виглядало літературне життя Маріуполя?
– Дуже велика різниця між тим, що було до 2014го і після. Фактично до 2014 в нас діяло кілька літературних клубів, які читали вірші, видавали збірки дуже рідко. Ще краєзнавці видавали свої роботи. Кількість книжок з Маріуполя було дуже маленьким. Але після початку війни в 2014му все змінилося – до нас приїзджали літературні фестивалі. Я пам’ятаю Книжкову Толоку у 2018 році. Тоді на фестиваль приїхали українські видавництва, величезна кількість письменників та поетів. І для них Маріуполь став шоком. Фестиваль відвідали тисячі читачів, а видавництва розпродали свої книжки. Вони розпродалися вщент. Тоді ж Маріуполя не було на літературній та читацькій мапах України. А потім вже міська рада підхопила і проводила разом з Днем міста книжковий фестиваль.
– Але в Маріуполі не було навіть книгарні.
– Були відділи книжкові в різних магазинах, але прям спеціалізованого не було. І його дуже не вистачало. Це нонсенс, півмільйоне місто і без книгарні. Маріупольці активно читали, купляли книжки та відвідували літературні події, бібліотеки. Але бізнес боявся заходити в прифронтове місто. Напередодні 2022го я говорила з “Книгарнею Є”, щоб вони відкрили свій філіал у місті. Вони щось там рахували, ну а там вже і Маріуполь знищили. У відновленому після деокупації місті точно має бути книгарня.
– А як повномасштабне вторгнення вплинуло на твою творчість?
– Я знаю багатьох, кому зараз щось важко робити в мистецтві. Нема натхнення, бажання. В мене навпаки – всі мої переживання зараз на максимумі стають поштовхом для написання віршів, текстів, виступів. Я так осмислюю свій та чужий досвід, рефлексую на те, що мене хвилює. Та можу вести діалоги з тими, з ким не маю змоги говорити в реальному житті. Творчість – це моя терапія, моя зірка, що веде по цьому страшному світу. До того ж, нам дуже важливо говорити про війну, нагадувати, собі та іноземцям. Коли ми говоримо про болісне, то не тільки ділимося цим болем, а й отримуємо підтримку.
– В цьому році ти разом з маріупольським музикантом В’ячеславом Купрієнко зробила захід “Вірші у бомбосховищі”. Відгуки були дуже схвальними та пронизливими.
– Це важливий для мене досвід – ми разом з глядачами зібралися у бомбосховищі, я читала вірші, які склалися під час або після моїх тижнів в підвалах Маріуполя, а В’ячеслав співав свої пісні. Ми ніби проживали це заново, відчули навіть не страх, а дисгармонію, що загнала нас в ці підвали, зневагу до ворога, страх за рідних. Але там було багато людей, які мали схожий досвід, тому в нас наче вийшла групова терапія. Лікування поезією – мій улюблений рецепт.
– А в Італії вийшла твоя збірка віршів “Lettere non spedite” (Невідправлені листи).
– Так, в різних країнах люди, які підтримують Україну, перекладають мої вірші або тексти, щоб ще раз нагадати про нас. І про Маріуполь. Це мої спогади, щоденники в поетичній формі.
– Маріупольці та мешканці Донеччини, Луганщини, мають свій досвід війни.
– На жаль, те, що пережив Маріуполь навесні 2022 року – нікому такого не бажаю пережити. Це тепер завжди буде з нами. Історії про підвали, мародерів, щогодинні обстріли, похорони у дворах, їжа на вогні і відсутність інформації – повний вакуум страху та злості.
– Яким був твій досвід тоді?
– Я жила в центрі з видом на театр, який зруйнували 16 березня росіяни. Ми з родиною не виїхали, бо були готові боротися за місто. Я була впевнена, що військовим потрібна наша допомога. Одразу ж пішла у волонтерський хаб “Халабуда”, де ми збирали допомогу для військових, люди приносили їжу, гроші, одяг, будівельні матеріали, ми фасували та розвозили. Потім місто опинилося без світла, води, опалення, газу та зв’язку, і допомогу ми почали роздавати у місця, де багато людей – підвали, школи, той же театр. Я пам’ятаю, як нам приходили зі списками, де сотні людей, і ми видавали їм їжу. Дуже вдячна цій зайнятості, бо інакше б збожеволіла, а так в мене було заняття. Легше концентруватися на потребах інших, ніж на своїх. Вже ближче до виїзду обстріли та руйнування міста посилилися, і робота хабу стала неможливою. Я повернулася додому.
– Ти бачила театр? Що з ним зробили росіяни?
– Ні, це взагалі якась містична історія. Я ж виїхала в той день. До мене приїхав родич, щоб вивести з міста. В цей самий момент прийшов чоловік, який тоді був в теробороні. І він теж мені сказав виїзджати. Якби він не прийшов, то я б не поїхала не попрощавшись з ним. Я сіла в авто, і ми поїхали дорогою не біля театру. Про цю трагедію я дізналася вже поза Маріуполем. Не уявляю, щоб ми робили, якби побачили це. Театр – серце Маріуполя, я бачила його щодня з вікна власного дому. Його руїни – це символ того, що зробили росіяни з містом.
– Ти не тільки пережила блокаду міста, ти – дружина українського військовополоненого. На мою думку, ми мало говоримо про них.
– Так, фактично більшість інфропростору навіть не згадує про тисячі чоловіків та жінок, які знаходять у нелюдських умовах, засуджені ворогом, хтось навіть не у списках військовополнених, що рівноцінно смерті, бо з такою людиною можуть зробити щозавгодно. Мій чоловік за наказом вийшов разом з оборонцями Маріуполя з Азовсталі і здався у полон. Він мені про це повідомив, потім через кілька днів мені зателефонували з Женеви з Червоного хреста і теж підтвердили, що він у полоні. Адже він передавав їм свої дані. А потім виявилося, що його нема в списках. Я звернулася до Червоного хреста, і вони рік не могли мені підтвердити, що він у полоні і не додавали його у список. А це значить, що ніхто не несе за нього відповідальність і з ним там можуть зробити щось жахливе. Я бачила його лише один раз, секунду він був на одному з пропагандиських відео. Ми маємо говорити, нагадувати, стукати в усі двері. Вони боронили нас, і тепер ми маємо боронити їх. Я вірю, що це звільнить їх.
Матеріал створено ГО “Штука” за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні.
