Монументалізм — не просто стиль чи мистецька течія. Це спосіб вираження великих ідей, історії та суспільних цінностей через величні архітектурні форми. Кожен монумент є своєрідним свідком часу.
Іван Станіславський, краєзнавець та фотожурналіст із Маріуполя, розповів нам про світ монументалізму, де стіни розказують історії, а структури виражають велич ідеї.
Фотограф Іван Станіславський ще з дитинства почав дивитись на світ через об’єктив камери. Пригадує, що у цю історію його “затягнув” батько. Першої своєї світлини вже не згадає, а от остання — зроблена в рідному Маріуполі у лютому, коли почалось вторгнення і ще була можливість заряджати телефон і був зв’язок. Станіславський ділиться, що фотографував усе навколо і робив дописи щоденникового характеру у своєму фейсбуці, щоб зберегти події, які там відбувалися.
Одні з перших фото маріупольських мозаїк фотожурналіст зробив у 2011 році. І лише згодом, у 2020-му, це захоплення переросло в ідею майбутніх проєктів: двох книжок — “Усі відтінки маріупольських мозаїк”, “Маріуполь монументальний” — та фотовиставки.
Перша у світі книжка маріупольських мозаїк
У 2020 році Іван познайомився з маріупольським дослідником мистецтва, відомим в Україні колекціонером. Після тісного спілкування у чоловіків виник задум створити першу у світі книжку маріупольських мозаїк.
“Так склались обставини, що ми з ним опинилися у майстерні одного з художників-монументалістів Валентина Константинова, яка була на той момент покинута, занедбана і розграбована. Саме тоді, в процесі спілкування, ми вирішили, що всю інформацію про митців і їхні роботи треба зафіксувати”, — ділиться Станіславський.
Саме це стало поштовхом до створення першої фотокнижки “Усі відтінки маріупольських мозаїк: монументальний путівник”. Чоловіки почали над нею працювати у березні 2020-го під час суворого карантину, коли з’явилося багато вільного часу. А через кілька місяців, у вересні, путівник уже був готовий.
Книжки про монументальне мистецтво, фото І. Станіславський
Про перехідний пункт між минулим, якого вже немає, і сьогоденням, в якому люди сумують за кимось
Іван Станіславський провів перші дні повномасштабного вторгнення в Маріуполі. Практично весь час перебував з сім’єю у підвалі — лише 15 березня їм вдалось виїхати. Уже другий рік чоловік проживає у Львові. Навесні 2020-го Іван почав працювати над другою книжкою-путівником “Маріуполь монументальний”, яку планували видати навесні 2022 року ще в Маріуполі. Збірка вийшла восени у Львові.
“Я працював над книжкою як збирач-документаліст, і моя мета — популяризація мистецтва. Для мене була важлива фіксація того стану, того різноманіття, яке було. У 2020 році ми, звісно ж, не знали, що Маріуполь спіткає така доля, але вже тоді маріупольське мистецтво було в загрозливому стані через недбалість людей, через низький культурний рівень населення. Тож ми задумали зафіксувати все це саме у такому стані. Ми хотіли показати людям, що це теж мистецтво і воно має цінність. І що цей стан, в якому воно на той час перебувало, — неналежний, що мистецтво не заслуговує на таке ставлення. Ці твори дуже цінують за кордоном, а в Україні вони можуть так просто руйнуватись”, — ділиться дослідник.
Фотограф розповів, що одним із завдань також було зобразити мозаїчне різноманіття. Зроблений аналіз показує, що таких робіт чимало і більша частина з них — високої мистецької якості.
“Маріуполь монументальний” став перепусткою в ностальгічне минуле. Станіславський ділиться: “Деякі люди купують книжку заради картинок, аби подивитися і пригадати щось своє. Це така характерна ознака монументального мистецтва, що воно взаємодіє з соціальним простором. Тобто хочеш чи ні, приходиш на пляж — а там мозаїка з вітрилами. І люди пам’ятають їх з дитинства, вони бачать фотографії тієї мозаїки, а за цим тригером витягується низка їхніх спогадів, щасливих моментів. Тому це більше, ніж просто книжка, більше, ніж просто дослідження. І війна сильно змінила це сприйняття. Тепер моя книжка — як перехідний пункт між минулим, якого вже немає, і сьогоденням, в якому люди сумують за кимось”.
У чому різниця між двома збірками
“Одна книга — це і продовження іншої, і ні. «Усі відтінки маріупольських мозаїк» була присвячена тільки мозаїчним барельєфам, але в процесі роботи над нею ми мимоволі збирали і попутну інформацію, бо часто монументальні твори зроблені в ансамблях. Тобто є мозаїка, в якої є розпис, рельєф чи вітраж або навіть усе разом. Я проаналізував все і побачив, що ми маємо близько половини матеріалу, який може бути путівником у всіх жанрах монументального мистецтва. Між мозаїками й іншими творами мистецтва не було різниці для мене, і вони також стали спадком, який може бути втрачений. А згодом він таки буде втрачений”, — пояснює фотограф.
Обидві книги видали за кошти авторів. Хоч Станіславський зі співавтором зверталися у міську раду Маріуполя з пропозицією друку та до деяких меценатів, але це нікого не зацікавило.
“Для нас було важливо лише, щоб вони вийшли, і байдуже, за чиї кошти. До того ж у нас не було комерційних завдань, ми продавали книжки заради ідеї. Перші тиражі нам висилали “за чесне слово”, але згодом тими грішми нам потрібно було розрахуватися. Ну, у мінусі ми точно не були”, — поділився автор.
Про людей, про море, про завод: виставка з Маріуполя у Львові
У 2022 році з Маріуполя Іван привіз ідею фотовиставки “Маріуполь: спогади з іншого життя”. Вона мала три частини: про людей, про море та про завод. Фотограф обрав саме ці теми, щоб через світлини показати єство Маріуполя. Добірка містила понад сотню фотографій. Спочатку в автора не було ретроспективного завдання показати зміну міста з 2015-го до 2022 року, але так вийшло, що саме за цей період сформувалася виставка.
Фото Д. Тарадайки, Твоє місто
“У мене були старіші фотографії, але вони залишились в Маріуполі. Назавжди. А ті, що встиг забрати з собою, якраз 2015-2022 років, тому головна ідея була показати “shapes of Mariupol” (образи Маріуполя, — ред.) крізь море, завод і людей візуально”, — розповідає Іван Станіславський.
Дослідник поділився, що він може тільки здогадуватися, в якому стані зараз ті мозаїки, а от щодо вітражів він упевнений: від них не залишилось нічого, бо це крихка скляна конструкція, яка не може витримати того, що відбувалося в Маріуполі.
Особливості та проблематика мозаїк Маріуполя
“Я досліджував цю тему як фотожурналіст, а не як мистецтвознавець. Тут є одна головна проблема — немає наскрізного дослідження всеукраїнських монументальних робіт, щоб можна було робити порівняльний аналіз того, що там у Маріуполі чи, до прикладу, в Дніпрі. Тому важко виділити якісь характерні риси. Є дуже багато спільних рис у цьому монументальному мистецтві, вони обумовлені і часом, і цензурою, і мистецьким процесом у світі. Про Маріуполь можна сказати, що велике місце займає металургія, проте це не є унікальність у всеукраїнському дискурсі, бо вона так само може бути присутня і в запорізьких роботах, і в донецьких, і в Сорокиному (колишній Краснодон) теж багато робіт, які присвячені важкій промисловості”, — пояснює Станіславський.
Мозаїка “Квітуча Україна” в Маріуполі. Фото І. Станіславський
Електронний архів “Історія Маріуполя”
Ще одним важливим проєктом фотожурналіста є сайт “Історія Маріуполя”, який він створив для збереження цінних документів, книжок, фотографій в архіві, до якого точно не дістане російська рука.
Дослідник розповідає про створення сайту: “У Маріуполі все знищували. Поступово, одна за одною, приходили новини, що колекціонери почали втрачати цінні речі. До прикладу, у Леоніда Морозова (маріупольський колекціонер, — ред.) все згоріло, потім був розграбований краєзнавчий музей — і ми з колегою та співавтором зрозуміли, що фізично більшість історичних артефактів, документів, фотографій, листівок і решти важливих матеріалів знищено. Через цю вразливість саме фізичних артефактів став зрозумілий сенс копіювати і переносити все в електронний вигляд”.
Почалось усе зі сканкопій деяких книжок, присвячених Маріуполю, які Іван робив для себе. Одна з таких — “Мариуполь и его окрестности”. Дослідник ділиться, що ця книжка у XIX столітті була опублікована місцевою гімназією і вважається біблією краєзнавства.
“Вона дуже важлива для історії, тож я вирішив поділитись книжкою і на файлообмінник завантажив свою копію. Ідея була така: що більше людей завантажить цінний файл собі, то менше шансів, що він зникне назавжди. Електронний варіант дозволяє створювати місце для безлічі копій і фактично захистити інформацію”, — розповідає фотожурналіст.
Єдиною перепоною, знову-таки, є фінансування. Іван поділився, що для сайту коштів у них не було, а без фінансування його розвивати неможливо. Зараз він у робочому стані, наскільки це дозволяє безкоштовна експлуатація, а використовується здебільшого як фотобанк для світлин. “Останній завантажений файл — архів Василенка, до цього — листівки Морозова. Ми намагаємось зі всіх доступних нам джерел відтворити те, що було втрачене в архівах чи приватних колекціях”, — каже дослідник.
Як забрати награбоване у крадія
На думку дослідника, те, що було викрадене росією, як-от золото, потрібно повернути. Це непросто, але ще складнішим є процес ментального повернення.
“Мистецтво не може бути зброєю, бо коли ми говоримо про нього у такому контексті, ми повертаємось до функціоналу мистецтва, яким його наділяли в Радянському Союзі. З нього зробили інструмент — а зараз це набуває інших категорій, про які ми говоримо в контексті декомунізації. Якби раніше з мистецтва не робили зброю, а воно залишалося б винятково мистецтвом, ми не мали б такого викривленого ставлення до нього. Через це люди часто не розуміють, де є мистецтво, де пропаганда, де інші складові. Мистецтво має бути мистецтвом!” — стверджує Іван Станіславський.
“Це про нашу історію, це частки того процесу, який відбувався у культурному середовищі України. Попри те, що воно було частиною Радянського Союзу, це все одно уривки нашої історії в контексті нашого мистецтва. Хоч насправді моя позиція така: радянське мистецтво перестало існувати у момент, коли перестав існувати Союз. Бо це була штучна категорія, створена за певних причин, вона не виникла сама собою, а придумана для певних завдань, зокрема ідеологічних. І коли перестала існувати причина їхнього створення, то поняття радянського мистецтва втратило сенс”, — говорить Станіславський.
Мозаїка «Боривітер», Маріуполь, фото — Іван Станіславський
І воно ж після повномасштабного вторгнення
“Хтось вважає, що монументалізм, мозаїка зокрема, — теж частина Радянського Союзу. Але Іван запевняє, що це винятково українське мистецтво, просто воно утворилося у той час. “Я вважаю, що тут є фундаментальна різниця, яка закладається у тому, що є радянське, а є наше мистецтво. Вже тепер з’явилась така тенденція, щоб просто цього позбутися і знищити, але натомість ми не отримуємо нічого. Це просто порожні сторінки у книзі нашої історії. Проте незаповнені сторінки теж створюють небезпеку, бо пусті місця в історії хтось завжди намагається заповнювати. І, як правило, заповнюються вони хаотичними процесами, різними фейками і вигадками”, — підсумував фотожурналіст Іван Станіславський.
Матеріал створено ГО “Штука” за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні.
Авторка матеріалу: Тетяна Билинець
Читайте ШТУКУ в Телеграм, Фейсбук, Інстаграм, дивіться наші відео в Youtube та Тік Ток.
