“Мої малюнки виживають на руїнах”: Маша Вишедська про творчість під час війни

Марія Вишедська

Маша Вишедська родом із Донеччини. До повномасштабного вторгнення займалася стрітартом, досліджувала українські міста, їздила у творчі експедиції та працювала з молоддю. Напередодні 24 лютого вона виїхала з рідного Бахмуту й тепер мешкає в Івано-Франківську. Зараз у її творчості найбільше місця займає тема російсько-української війни.

Історії, що проймають і виснажують

Від вторгнення її сім’я приїхала в Івано-Франківськ. Виїхати її переконував друг, який передбачав швидку окупацію східних міст і переймався, щоб росіяни не зашкодили активним людям. До порад Маша та її чоловік прислухалися — і 23 лютого вночі їхали з Києва до Івано-Франківська. На світанку почалася війна. Кілька днів вони пожили в офісі громадської організації, керівником якої був її друг, а далі Маша з дітьми поїхала до Європи, чоловік залишився на Закарпатті. Та за якийсь час вони разом повернулися в Івано-Франківськ. 

Малюнок Марії, джерело Фейсбук

“Чоловік сказав, що йому було б спокійніше, якби ми виїхали. В Німеччині в нього були друзі, бо він там колись волонтерив, тому відправив мене й одна журналістку з Бахмуту до волонтерки, яка колись часто бувала в Бахмуті і з першого дня вторгнення писала, щоб ми їхали до неї”, — розповідає Маша Вишедська.

У перші ж дні війни друг Маші, керівник ГО “СТАН”, запропонував їй долучитися до спільного з організацією “MitOst” проєкту й ілюструвати історії людей, які стали жертвами воєнних злочинів. Вона отримувала повідомлення, в яких люди розповідали, як вони живуть, що в них відбувається за вікном, створювала ілюстрації і дублювала текст, який вони надсилали, англійською. Торік у червні Маша також почала ілюструвати історії та свідчення про злочини, які збирає волонтерка й письменниця Яна Малига, відколи вибралася з окупації.

“Її історії були значно довшими, ніж ті повідомлення, які я ілюструвала раніше. Мені довелося ділити їх на менші частини — і я робила серії коміксів. Із цим проєктом я співпрацювала до кінця 2022 року. Потім узяла паузу, бо було важко поєднувати роботу над цими історіями і будь-якими іншими проєктами. Це були доволі важкі історії, і якщо я з них починала ранок, то потім уже нічого не могла робити. Дійшло до того, що я створювала одну ілюстрацію на день. Це не займало багато часу, але було емоційно важко. Спочатку я не думала про це, не помічала емоційного навантаження, але за рік воно накопичилось і наклалось на мої інші психологічні проблеми. Вирішила, що наразі цих ілюстрацій достатньо, і вони продовжують брати участь у виставках. Ця серія подорожує, виконує свою функцію. Там більше як сотня зображень, тож зараз немає сенсу продовжувати. Я знову візьмуся за них, коли буду готова й матиму фінансування, щоб покривати мої витрати, адже водночас не зможу більше нічого робити, крім цього проєкту”, — ділиться художниця.

Історії, які вона малювала, потребували багато зосередженості на тому, що слід передати. Маша ділиться, що інколи їхній сенс трохи від неї вислизав, але історія хлопчика з Херсону особливо розчулила. 

“В перші дні в Херсоні, коли ще можна було виїхати, одна сім’я прокидається від вибухів і вирішує, що треба їхати. Дівчинка прощається зі своїм другом, а в нього мама на роботі. Батьки дівчинки кажуть, що відвезуть його в безпечне місце, а потім, мовляв, мама тебе забере. Хлопчик наполягає, що залишиться вдома і чекатиме на маму, бо вона буде хвилюватись. Потім виявилось, що коли вони про це говорили, його мама була вже мертва. Прилетіло на її роботу й вона одразу загинула. Того хлопчика потім дуже важко витягали з Херсону його родичі”, — розповідає Маша.

Марія Вишедська та її серія “Люди”, джерело Фейсбук

Комікс на згадку про батька

Зараз художниця бере участь в “Літературній лабораторії” від Мистецького Арсеналу і в грудні має презентувати комікс, який вона почала влітку про свого батька.

“Мій батько весь час залишався у Бахмуті, а потім вагнерівці депортували його в Єнакієве. Там він у червні і помер, а я вирішила написати про нього історію, бо він також був художником. Він не мав такої підтримки, як маю я, і не був успішним. У нас не були близькі відносини, я його не підтримувала, бо він мав проблеми з алкоголем, а в мене не вистачало ресурсу, щоби ще й цим займатися. Це буде моя рефлексія про відносини з батьком, моя книжка зі спогадами про нього”, — ділиться Маша. 

Малюнок Марії Вмшедської, джерело Фейсбук

“Де багато українців має бути українська мова”

Художниця ділиться історією, яка є для неї показовою. Вона її не ілюструвала, але брала в ній участь. Пов’язана вона з Ізюмом та взаємодією із “хорошими рускіми” й тим, чому ми маємо цілком відмежуватися від російської культури.

“Після повномасштабного вторгнення я повністю перейшла на українську. Почала писати вірші, в яких намагалась висловити свої емоції про те, що відбувається, війну, втрати… Я  написала чимало, і дуже хотілось десь їх прочитати вголос, почути відгук. І ось мене запросили на фестиваль поезії у Берліні. Я чула багато хорошого про PANDA platforma (заклад та культурна платформа у Берліні, — ред.) і зауважила, що про захід на фейсбуці було написано українською й була назва «Поезія проти рашизму». Ніякого підступу не бачила і знала, що там будуть ще українські поети, багато українських біженців прийдуть послухати. Я, звісно, зголосилась брати участь. А виявилось, що платформу організовують «хорошиє рускіє», які нібито допомагають Україні. Власне цей поетичний клуб сформований переважно з росіян, які, звісно ж, росіянами себе не вважають, бо вони, мовляв, євреї і в них бабушкі-дєдушкі в Україні. Вони намагаються примазатись до України, хоча мають російські паспорти і розмовляють російською. Я вже хотіла піти з того заходу, але мене якраз покликали читати вірші. Я подумала, що тут чимало наших біженців, а там, де багато українців, має бути українська мова. Для слухачів це був контраст. Коли ми вже виходили, люди, що йшли поруч, дякували мені. Це був перший такий відгук на мою поезію. З однією жінкою з Ізюму, вчителькою математики, ми розговорилися, і вона розповіла мені свою історію”, — додає Маша Вишедська.

Та жінка розповіла, як вона жила під обстрілами в Ізюмі і як їй та її сім’ї було страшно покидати підвал. В період затишшя вони вирішили виїжджати. Ніхто з них не міг сісти за кермо, крім її 85-річного батька, який дуже погано бачив. Виїздили старенькою машиною — трасою, яку росіяни постійно прострілювали. Маша каже, що просто на очах цієї родини машину, що була попереду, обстріляли.

“Біля нас стояв дуже високий чоловік, котрий теж виступав на заході. І ось він так уважно слухає, плямкає губами і раптом запитує у жінки, котра зі сльозами на очах розказує свою історію й тільки набрала повітря, щоб перевести подих: «Ой, а ви не знаєте, хто у вас стріляв? Ви не побачили?»” — додає Маша.

“Рани маємо починати гоїти вже зараз”

На думку Маші,  зараз дуже важлива роль культури. Особлива місія — у представленні української культури за кордоном. Наших митців має бути чутно скрізь, адже все українське й білоруське мистецтво єднали під одну російську культуру.

“Ми маємо робити наголос на тому, що той чи інший митець — саме український і не має жодного стосунку до росії. Маємо цілком відокремитись від російської культури, і цьому дуже сприяє розвінчування й, так би мовити, скасування російської культури. У телеграмі є група «Культура проти агресії». Там розглядають багато кейсів, зокрема як сформулювати свою точку зору, як діяти, коли нас змушують до співпраці з росіянами, намагаються посадити за стіл перемовин із «бідними російськими біженцями», теж політичними емігрантами. Така підтримка дає змогу не піддатися маніпуляціям та психологічному тиску. Адже нам аргументують, що їм нібито також важко, що вони теж жертви. І ти починаєш думати, що з тобою не все гаразд, що в тебе нема серця, емпатії… Ми маємо говорити про це впевнено, показувати найжахливіші фотографії воєнних злочинів й не соромитися, що можемо травмувати західних глядачів”, — каже художниця.

Про культуру Маша також спонукає говорити і всередині країни, та робити це лагідніше. І якими складними темами не були б війна та насилля, порушувати їх, не замовчувати:

“Потрібно проговорювати зараз, щоб із цього не утворилась якась пухлина всередині суспільства і кожного з нас. Щоб ми відразу працювали над цією травмою, гоїли цю рану”.

У мистецтві, на думку художниці, треба говорити, опираючись на власний досвід, а не узагальнювати. Їй здається недоречним писати пафосні вірші про війну й окопи,  перебуваючи у безпеці, щоб не присвоювати собі чужий досвід, продукуючи байрактарщину та патронщину й героїзуючи те, в чому не компетентні.

“На початках така перша реакція була допустима, але вона не має стати постійною практикою. Час іде. В нас змінюється досвід і переживання, тому мають змінюватись і мистецькі висловлювання”, — каже Маша Вишедська.

Недоречно оплакувати свої стінописи, коли міста вже фактично немає

На відео, де Фоззі читає вірш Редьярда Кіплінга у перекладі Василя Стуса, видно бахмутські стінописи Маші. Художниця називає це своєрідним реквіємом її стрітартам у рідному місті. 

“Гадаю, що недоречно оплакувати свої стінописи, коли міста фактично немає. Є значно більші втрати, ніж понищені малюнки на стінах. У мене є фотографії деяких моїх робіт у вже зруйнованому місті. Наприклад, кінотеатр, на якому було найбільше моїх робіт і робіт моїх студентів, має тепер лише дві стіни — ті, на яких були наші роботи. Ось так мої малюнки виживають на руїнах”, — каже Маша. 

Малюнки Марії Вишедської, джерело Фейсбук

Художниця ділиться, що відрізала собі емоції з приводу втрати домівки, бо її життя продовжується. Якщо вона лежатиме та оплакуватиме знищені картини, то не зможе творити нових. У своїй пам’яті вона залишає Бахмут як дуже затишне і зручне для життя місто, що дало поштовх творити. Його ж недоліки вона не бачить сенсу пам’ятати. Для неї воно було тим місцем, куди приємно повертатись із подорожей, робочих справ, де добре відпочивалось і можна було набратись сил для творчості.

Телеграм-канал Марії: https://t.me/masha_lives_her_life

Матеріал створено ГО “Штука” за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні.

Авторка матеріалу: Ірина Блаженко

Читайте ШТУКУ в ТелеграмФейсбукІнстаграм, дивіться наші відео в Youtube та Тік Ток.